Діти та Тайцзицюань

Багато років я із захопленням спостерігаю, як рухаються малюки, оскільки я дитячий лікар та сама мама. Однак коли настає час йти до школи, якими б прекрасними не були вчителі, здається, що процес соціалізації підрізає їм крила. Елліс, моя старша дочка, пояснила це дуже добре, коли їй було лише 3 роки: «Школа – це непогано, але там надто багато дітей». Що ми можемо зробити, коли в одній кімнаті одночасно перебуває 28 – 30 дітей? Щоранку я була свідком, як моя дочка з сяючої принцеси перетворювалася на скуту ученицю. Руки по швах, старанна та уважна (що добре), з нерухомим, застиглим тілом (що погано). Через деякий час Айріс, моя молодша дочка, якій виповнився рік, змогла відштовхнути мене в інший кінець кімнати, чудово виконавши «відкриту спіраль» своєю маленькою ручкою. Над правильним виконанням цих спіральних рухів я працювала роки на заняттях Тайцзи!

Можна дійти невтішного висновку, що це рухи природні, вроджені, спонтанні! Я подумала, що треба щось терміново робити, щоб ці чудеса Тайцзи (збереження центру, спіральні рухи, дихання, спонтанність, радість життя, що я знаю про Тайцзи?) не губилися в процесі дорослішання. Небезпека ніколи більше їх не знайти була така велика. У метро я часто спостерігала за людьми навколо себе, за цими дорослими, які носили свої тіла як важкі незручні пакунки, у них був закритий вираз обличчя. Я ніколи не хотіла так виглядати сама. Здавалося, що вони відмовилися від своєї мрії, втратили здатність дивуватися чудесам життя.

І навіть тоді, коли діти стають нашими вчителями (у таких речах як спонтанність, творчість, радість життя, енергія), це природно, що від нас, батьків та вчителів залежить, чи дозволимо ми й реалізувати все найкраще, що дала природа. Так завдяки своїм дітям та їхнім друзям я почала займатися Тайцзи з дітьми. Однак пізніше я зрозуміла, що набагато важливіше не розгубити вроджені здібності, ніж просто навчити дітей робити вправи. Це було багато років тому, коли я сама ще не була готова викладати. Я почала вчити дітей просто тому, що жоден з вчителів не хотів цим займатися. Я використовувала всі свої знання та досвід – свій дитячий досвід, щось із танців, щось із йоги, і, звичайно, Тайцзи. Я допомагала дітям відчути радість руху та розслаблення, вчила відчувати своє тіло – освоїти баланс та відчуття простору.

Традиційні рухи Тайцзи допомагають дітям краще керувати своїм тілом, розвиватися гармонійно, якими б не були їхні природні фізичні дані. Все відбувається в ігровій формі, без показухи та суперництва. Щоб досягти успіху в Тайцзи, не обов’язково бути великим, сильним і мускулистим. Кожен радіє своєму прогресу, ніхто не повинен доводити щось іншим. Звичайно, не можна забувати, що Тайцзицюань – це бойове мистецтво, але наша мета – практикувати його без насильства. Щоб навчати дітей справжньому бойовому мистецтву, практиці роботи з партнером потрібно приділяти багато уваги, зокрема, рукам, що штовхають, або Туй Шоу. Робота з партнером (не суперником) – це спосіб відкрити себе іншій людині, навчитися поваги, терпимості.

Нині я мрію про розвиток дитячого Тайцзи. Це можна робити без елементів суперництва, а з метою об’єднання духу та тіла в єдине ціле. Як не потрібно бути великим математиком, щоб користуватися елементарною математичною логікою у повсякденному житті, так не обов’язково бути майстром, щоб покращити якість життя за допомогою Тайцзи.

Доктор Люсі Кондамін, досвідчений інструктор Тайцзицюань із Франції (Джерело: http://tcfe.org)